Інна СЕМЕРЕНКО
ГАУХАР
Оповідання
Того дня сонце було особливо безжалісним. Підіймаючись вгору, до ультрамаринових
хмар, воно повільно, але вперто нагрівало цю і так випалену землю, з
нескінченними лабіринтами скель і печер, з шаленими гарячими вітрами.
Спека! Нестерпна спека!..
Все готове розтанути, випаруватись, розсипатись. Жага
прохолоди... Скрізь, усюди, повсякчас.
...А вони втікали. Скалічені, безсилі, поранені,
розчавлені життям. Але втікали. До своїх. Лише б іти, вперто йти, то,
може, доля усміхнеться... Полуднева спека знесилювала, висушувала до останнього.
Спітнілі їхні тіла, обпалені сонцем, рясніли ранами. Вираз обличчя благав
одного: „Де ти, омріяна краплино води?”
Але фізичні муки були ніщо, порівняно з душевними. Що
творилося у тих скалічених душах?! Краялись серця, кров’ю обливалися.
Сергій!.. О Боже, Сергій… Господи, за що Ти присудив нам
таку долю? Таку муку!.. Вирватись з липких лап смерті самим і залишити його там.
Того, кого вважаємо братом рідним, того, що врятував життя наші. І тепер ми
повинні чимдуж квапитися на його порятунок! Але безглуздо, безнадійно… Так він
сам бажав, така його була воля. Нестерпні думки. Так хочеться повернути назад,
гордо вбігти в лоно смерті і підставити груди під приціл автомата, щоб хоча б
якось виправити цю
несправедливість. Нестерпно болючі
думки!
Розплавлений простір, провалля світу – Афганістан. Троє радянських солдатів випили тої чаші
сповна. Безсилі втікачі, загнані в це пекло, шукали авторів своїх скрижалів
слави. Герої? Незламні воїни? Чи осоромлені втікачі, віддані на поталу
людиноненависництву в ім’я чиїхось примарних ідеалів? Ні, жертви непотрібної
війни...
...У час, коли землю вже залишило світло, Абдула став до
улюбленого заняття. Нікого більше він не підпускав до цього намету, крім двох
міцних чоловіків, що охороняли його і вдень, і вночі. Серце і душа тішились,
коли руки торкалися зброї; це для Абдули і неоціненний скарб, і уособлення
влади. Але гнітила думка про повернення у селище, до сім’ї, - їхав туди лише заради сина-спадкоємця. Так не хотілося залишати все це добро: тут
трон, тут слава, тут вічність – і
все належить йому.
З неприхованою радістю він оглядав зброю, щойно
привезену ним від знайомих мусульман, брав кожного кулемета у руки, ніжно торкався
затвора, пробував розбирати і складати, дихав тим їдким запорошеним металом, все
уявляючи солодку мелодію вистрілу. День, проведений в пустелі, під палючим
сонцем, здавалось, був благословенний Аллахом для здійснення найпочеснішої місії
в світі... Так приємно було зоставатися у цьому місці, захищеному лабіринтами
скель, наодинці зі своїми думками і мріями про повернення колишньої слави
Газни2, що жила в серці з дитинства, залишена у спадок дідом.
Раптом Абдула вловив крики, що доносились з глибини
табора. „Ну що таке?” – гнівно подумав, і поспішив на вихід. До нього мчав
переляканий Махмед, тримаючи у лівій руці гвинтівку. ”О, простіть мені цю
провину!..” Як же зневажав Абдула такі прояви слабкості і розпачу у своїх
вояків, тож був готовий за це розстріляти. Але ж саме цьому чоловіку він довірив
охорону найціннішої своєї здобичі, виділивши його з-поміж 45-ти головорізів. Тож
кинув гнівний погляд в сторону Махмеда, подавши знак розповідати. Той впав на
коліна, і, піднявши руки до неба, став спершу щось кричати про злих духів, які
сплутали його думки, але коли помітив злий вираз обличчя господаря, вирішив
скоротити оповідь: ”Полонені з північного намету... зникли”. Від цієї звістки в
Абдули запеклося обличчя, пульс зашкалив, але, заспокоївшись через хвилину, він
виніс з намету новенький радянський автомат. А тим часом у центрі табору, де
відбувалися події, зібралися всі охочі подивитися на розв’язку. Кожному було
відомо: гнів Абдули - страшний.
Ватажок підняв автомат над головою так, щоб кожен міг
бачити, і виголосив: „Мої добрі воїни, сьогодні я привіз нову партію зброї, вона
– особлива, вона - для мого сина. Це йому подарунок за успіхи в
стрілецькій майстерності. Та я хочу, щоб перший постріл з автомата був корисним,
а не марнуванням куль. Хай він позбавить нас від нездари – тієї людини, котра
проміняна сміливість, дану Аллахом, на страх і солодке вино. Йому я доручив
охороняти трьох ворогів, взятих в полон кілька місяців тому. Я вважав, що це
гідна справа для такого воїна, як Махмед, але ж ні, він допустив втечу,
недоглянув через солодкий сон і похмілля, осоромивши нас, воїнів Аллаха. Тому я
вершу суд над ним, як над негідним такого звання.”
Ахмед підійшов до волаючого про пощаду „підсудного”,
прицілився у його голову і вистрілив. Вистрілив впевнено і влучно, як кажуть, в десятку. Публіка сприйняла це з захватом.
За наказом свого господря, третина найманців негайно вирушила на пошуки втікачів. Та надії на те, що ці
пошуки увінчаються успіхом, було мало...
А тим часом Грищенко, Максим і Степан вже добралися до
своїх. Важкою виявилася та дорога, але ще важче було дивитись в очі Андрієві –
братові Сергія. Як відповісти? Сказати, що лишили душогубцям, віддали на поталу
звірам? Хоча Андрій прекрасно знав, настільки здружилися хлопці з Сергієм, стали однією сім’єю,
тож бойові побратими неспроста порівнювали їх з чотирма мушкетерами. І ці загублені у хаосі війни солдати ще мали сили боротися.
Їх було мало, але їхньої сміливості вистачило б на добру армію. Вони одразу
оточили прибулих. Горді, сміливі погляди та нові шрами додавали останнім
мужності і впевненості у собі.
Новий день приніс нові сили, нові роздуми. Андрій почав
планувати визволення брата з полону. Мимоволі пригадався райвійськкомат, їхнє
щире бажання захищати інтереси країни. Залишили омріяний
університет, без будь-якого військового досвіду, такі ще наївні рвалися на військову службу. А щокасті обличчя крізь
скляні ширми переконливо обіцяли їм хороші умови: гроші, одяг, їжу. Крім того, вони мали їхати у
цілком безпечне і мирне місце. Значно пізніше брати, як і сотні інших таких же
юних, дізналися, що то була суцільна підла брехня. Тож
тепер доводиться шукати порятунку і собі, і Сергієві. Багато хто з товаришів склали голови серед пустелі. Адже спочатку їх було 260.
Привезли, поселили, дали зброю і командирів – і все, воюйте. З ким? Для чого?
Запеклі
бої знекровлювали,
спочатку забрали старшину, а потім – зброю, друзів, сили, надії. Почалося жорстоке
виживання. І як наслідок – купа мертвих трупів і 20-теро живих…
...Знову світанок, сонячне проміння лоскоче обличчя і ти
мимоволі прокидаєшся, хоча, власне, і не спав. Починають вовтузитися твої кати,
зосереджені на вранішніх клопотах. Твій головний охоронець, продираючи очі, вже
відкриває нову пляшку набізу3, час від часу оглядаючись
навколо, аби ніхто не помітив, бо останнім часом, після втечі твоїх друзів, дисципліна в
таборі посуворішала. І ти вдивляєшся крізь віконце-грати у горизонт, такий далекий, такий чужий. Там –
нестерпне сонце, твій лютий ворог, символ твого чи то падіння, чи то ствердження. Воно так пекуче зустрічає чужинців, і з такою
безжалісністю випалює їхні тіла, обезводнює, а ще гірше – обезнадіює. Воно тут
не світило, а лише лихий провісник нових атак, кулеметних черг, а відтак – і
смертей. Бо щоранку, підіймаючись над горизонтом, благословляє цю нестерпно священну війну.
О, ці діти Аллаха! Як мені вас шкода! Чи ви дійсно думаєте, що вмерти за ідею
священної війни, дивлячись на сонце, – це щастя? Ні, це швидше егоїзм! Що ви
вмієте робити, окрім вбивати? Мріючи про рай з гуріями4, ви перетворюєте свою землю на пекло. І вже не знайти у
вашій країні хоча б жменьки піску без людської, пущеної
нелюдами, крові. Криваві дощі всмоктала ця
суша. То це і є оспівані арабськими поетами прекрасні
гюлістани5?..
Сергій, змучений катуванням, але щасливий хоча б з того, що його друзі вже на волі,
лежав у наметі-в’язниці. Чотири місяці полону! А, може, і більше – хлопець
втратив лік тим нещасним дням, проведеним в Афганістані. Чому його сюди занесло
– це вже не важливо. Зараз Сергію хотілось пропасти, забутись, на друзки
розсипатись, згубитися в часі, піти в безімення, аби не бути тут. Та не судилося
йому сховатися од своєї, чи од кимось нав’язаної долі. Життя пішло шкереберть.
Він думав, що воно вже й закінчується, але ні за чим не шкодував, бо у пустелі
пізнав свою подобу, подолав свій страх. Став тим, ким хотів стати, знайшов те,
що давно бажав знайти.
А Абдула сидів і згадував батька – ту єдину в світі
людину, яку поважав, якою пишався. Пригадав той день, коли Магреда, невинного
вівчаря, смертельно поранив російський офіцер. Тоді, стоячи біля вмираючого
батька, Абдула просив дозволу піти до Земзему6, по цілющу воду. Проте,
будучи вже 49-річним чоловіком, він жодного разу не бачив того колодязя... Спасіння духовне перестало бути чимось принциповим.
Він вважав, що воно компенсується війною і смертями убивць батька.
Так, ще з тих пір у душі наче поселилась ненависть до того офіцера, а разом з ним – до всього слов’янського світу. І тепер всю
свою ненависть він виливав на Сергія, всі свої звірячі інстинкти спрямовував
на
нього. Результатом був задоволений – від
того вродливого м’язистого легіня залишилися шкіра і кістки. Але так допікав і
не давав заспокоїтись гордий, спокійний Сергіїв погляд...
В одну з тих сивих ночей в таборі зчинився страшний
переполох. Абдула зіскочив зі свого ложа і, схопивши автомат, вибіг з намету. Його
найманці, сонні і спантеличені, зовсім розгубилися. І хоча Абдула бачив, що його
вояків значно більше, ніж нападників, він розумів, що настав всьому кінець. Та все ж відчайдушно натискав на курок улюбленого автомата.
Це прийшли визволяти Сергія друзі на чолі з братом.
Жертвуючи життям, ці 20 мужніх солдатів на смерть билися зі злом, антилюдською ідеологією. І хоча не їм
довелось ту війну розпочинати, але їм судилось ту війну продовжувати. І тепер, посеред цього табору, опинившись в епіцентрі
смерті, вони мужньо перемагали ворога, радіючи його безпорадності. Загалом, це було неймовірно страшне видовище. Люди, підкошені
кулями, кричучи від болю і жаху, кидали у вічність свої імена. Серця, розірвані гострим і гарячим металлом, припиняли відлік їх часу. А зброя все виспівувала своїх пісень і кров лилася
рікою
Крики і тріскотіння куль вітер
підіймав вгору, здавалось, вище неба, вище ночі – над світом. Тлум навіженства, звірячої ненависті витав у повітрі, перемішуючись з попелом крові. І долі радянських бійців були готові тріснути по швах від будь-якого найменшого неправильного руху. А небо, якоїсь миті Андрієві
привиділось, всипане якимись подвійними
зорями, освітлене подвійним місяцем. Очевидно, саме з того небесного безладдя вирвалась величезна,
смертельно гостра каменюка. Летіла чи то цілу вічність, чи одну хвилину, вклинилась в Андрієве серце, ретельно перерізаючи ниті життя. І хлопець пильно вдивлявсь у смерть, в її бездонні очі, широко розплющені у нічнім афганськім небі. І ясно бачив, як ті дві чорні
зіниці вишукували серед кривавого місива собі нові жертви. І знаходили...
Рівно через 6 тижнів Сергій був в Україні. Ніхто з
рідних його не зустрів – старенька мати вмерла від туги за синами, друзів і
знайомих теж життя розпорошило… Правда, владні структури прийняли скаліченого
«афганця» з почестями, хоча йому було це байдуже, треба ж бо
організувати похорон єдиного брата, єдиної рідної людини. Тіло Андрія мають за
кілька днів привезти Максим, Степан і Володька Грищенко - друзі, що не залишили
в біді.
...Відмріялись усі подвиги, ніби вже у минулому людські втрати, каліцтва, сивина і шрами-ордени. Однак з роками не тьмяніє велич
військової доблесті «афганців» – людей-символів безглуздої війни, які власним
досвідом пізнали справжню цінність життя і ницість людиноненависництва. Людей
безмежно сміливих і відважних.
Гаухар1 – в арабських країнах символ
першооснови світу.
Газна2 –
середньовічне місто на території сучасного Афганістану, столиця відомого
завойовника, султана Махмуда (999-1030).
Набіз3
–
міцний напій, на зразок
горілки.
Гурії4 – райські діви, красуні,
котрі, за Кораном, дістануться праведникам в раю.
Гюлістан5 – сад троянд,
квітник.
Земзем6 – священний колодязь
(Мекка), біля храму Кааби. Існує легенда, що його викопав біблійський пророк
Авраам. Його воді приписують чудодійні властивості.
О,
слово!..
Я знов у лабіринті
слів,
Ніяк не виберуся з
нього,
Бо він все сплутав, як
умів,
І почуттів позбавив
мови.
А за вікном вже темна
ніч,
З-за хмар моргають ясні
зорі…
З думками знову
віч-на-віч,
У них тону, неначе в
морі.
Плазують тіні
крадькома,
Бояться викритими
бути,
І враз втікають
звідтіля,
Де вітру порух свіжий
чути.
Поборе ранок глупу
ніч,
Розтане в сонці її
морок…
О слово, новий день звелич,
Щоби не стер тебе він в
порох.
Слова у жменю я
згребу,
Зігрію їх в своїх
долонях,
А потім в ніч їх
прожену,
Аби не ніжились в
осонні.
Свіча
Горіла свічка на
столі,
Лизав вогонь дівочі
очі…
Мигали тіні у
вікні,
Аби когось із нас зурочить
І ніч приходить
крадькома,
Залазить злодієм у
хату.
Усіх у ліжка
уклада,
Аби самій
хазяйнувати.
Та свічка тріпотить
іще,
Принишкло щулить своє
око.
На тьму сичить, уверх
повзе,
І навпіл ріже ніч
глибоко.
Протест
І от – життя
перевернулось…
Який пекучий біль, у серці –
пустота.
Наснаги коло вщент
замкнулось,
Неспокій мій сповила дивна
дрімота.
Реалій бруд… Зітру їх,
змию!
Хай набирає сили мій палкий
протест…
Аби зміцнити віру й
мрію
Та ще й злетіти гордо в синь
святих небес!
25.10.2004
р.
«Memento mori»
Віщують нам «Memento
mori»
Врочистою журбою, голосом
тремким,
І вже давно маячать
зорі
Кінцем
сумним.
Мажорно кажемо
«добраніч»…
І хвацько вірячи у кращії
часи,
Плекаємо душі
параліч,
Мрій і
краси…
Ще день у спогаді
жевріє,
А вже з косою чорна тітонька
блука…
Остання дума чи
навіє
Завіт Отця?
Відлуння всіх зітхань
замовкне,
І попіл вітер вмить розвіє у
степу…
«Memento mori» – знов
застогне…
Коли? Кому?
16.05.2003
р.